Українські політики різного рангу, відставні та діючі військові люблять перед телекамерами та диктофонами підбадьорити обивателя, загрожуючи то Чорноморському флоту Перл-Харбором, то Кремлю ракетним обстрілом, пишуть "Акценти"
А яке захоплення у поглиначів мас-медійного продукту викликали кадри застосування безпілотного літального апарату турецького виробництва «Байрактар» проти одиночної артилерійської зброї на Донбасі! Тут, щоправда, виникла проблема з домовленостями про закритій для польотів зоні. Глава українського зовнішньополітичного відомства Дмитро Кулеба у властивій йому манері заявив, що жодних домовленостей щодо БЛА не було, а були ті, що стосуються просто літальних апаратів.
Але справа не в кулебіних одкровеннях, а в тому, що зациклений український обиватель у соціальних мережах почав аплодувати продукції турецької військової промисловості. Це при тому, що Україна отримала у спадок від СРСР понад 15% виробничих потужностей союзної оборонки, а також КБ, НДІ та спеціалізовані навчальні заклади. Якщо взяти, наприклад, ті самі безпілотники, то КБ імені Антонова навіть у перші роки української незалежності мав дуже непогані розробки в цій галузі. Але антонівської фірми, включаючи й конструкторське бюро, й авіазавод, більше немає. Як і немає спільних підприємств в Ульяновську та Ташкенті з виробництва «анів». Вони прикрилися ще до урочистостей нової постянуковичівської влади. Після Революції гідності загнулася «Мотор Січ» – запорізький завод із виробництва вертолітних та літакових турбогвинтових двигунів.
В Україні було збудовано і всі вітчизняні (радянські) авіанесучі кораблі. Але ВО ЧСЗ (Виробниче об'єднання «Чорноморський суднобудівний завод») у Миколаєві нещодавно повністю припинило своє славне існування. Як плавучі пам'ятники корабелам-чорноморцям залишаються у строю три авіаносці: російський «Адмірал Флоту СРСР Кузнєцов», китайський «Ляонін» та індійський «Вікрамадітья». Максимум, що для ВМС України може дати тамтешня суднобудівна промисловість – сторожові катери на кшталт «Гюрза». Невластивій українській фауні грізній колективній назві цих малих бойових одиниць є пояснення. Вони проектувалися на замовлення узбецьких прикордонників. Зауважимо, що Узбекистан не морська держава, але з дуже клопітким кордоном Амудар'є з Афганістаном. Тому «гюрзи» спочатку проектувалися з вельми скромними морехідними якостями, але із відносно сильним захистом від обстрілів зі стрілецької зброї. Не маючи нічого кращого під рукою, середньоазіатські катери спочатку сподобалися і українським «флотоводцям». Тим більше, що будувала їхня київська «Ленінська кузня» (нині «Кузня Рибальська») – суднобудівний завод, який був власністю Петра Порошенка.
Харків – батьківщина легендарної «тридцятьчетвірки». У пізні радянські часи завод імені Малишева спеціалізувався на випуску танків із дизелями. В українські часи їх модернізували. Т-80 довели до трохи зміненого «Оплоту», а Т-64 – до «Булата». Перших було випущено п'ятдесят одиниць із невеликим. Поштовхом до його виробництва став несподівано виграний тайський контракт. З п'ятдесяти з лишком танків більшість і пішла до Таїланду. Після Революції гідності їхнє виробництво було припинено. Причина – залежність від комплектуючих із Росії. «Булатів» українська армія отримала, за різними даними, 70-80. Це рахуючи модернізовані шістдесятчетвірки радянського виробництва. Про здібності заводу імені Малишева красномовно говорить той факт, що після того, як він виграв контракт на виробництво 2009 року бронетранспортерів для Іраку, довелося за оголошеннями в харківських газетах наймати робітників. На цьому тлі Інтернет під час активної фази АТО затопили фотографії саморобних імпровізацій на тему бронетехніки. Практично кожен підрозділ ЗСУ та кожен добровольчий батальйон демонстрували свою вимушену, зауважимо, польову творчість.
Кожне постачання військового майна з-за кордону в певних українських колах сприймалося як запорука успіху у війні на Донбасі. Під цю ейфорію країни колишнього Варшавського договору зуміли очистити арсенали від явного барахла. При цьому українські оборонні підприємства під приводом модернізації підняли ціни на цей потенційний брухт у кілька разів. Та не відставали і країни Заходу. Британці спихнули Україні зняті з озброєння БТР «Саксон». Ці бронемашини в середині 70-х створювалися спеціально для поліцейських операцій в Північній Ірландії, що тоді вирувала (і зараз вирує періодично). Англійці «саксони» вже в цьому столітті використовували проти інсургентів в Афганістані та Іраку. Спочатку поліцейський броньовик в Україні сприйняли як армійський. При цьому спроби британців посилити озброєння цих БТР виявили їхню недостатню стійкість. Один із 75 українських «саксонів» і перекинувся, рухаючись у колоні бронетехніки в зоні АТО без жодного вогневого впливу з боку супротивника. Були жертви. Приклади бойових якостей того, чим мають ЗСУ, наводити можна й надалі.
Крім того, що українських військовослужбовців змушують воювати на знедоленій досі бойовій техніці, виявились і проблеми з грошовим забезпеченням. У липні цього року до засобів масової інформації просочилася інформація про те, що лави ВПС у 2019-2020 роках звільнилося близько 140 льотчиків вищої кваліфікації, а ще близько 40 готові звільнитися до кінця 2021-го. Командування військово-повітряних сил звернулося з листом до Міноборони з проханням виправити ситуацію, але отримало відмову. Тоді ж з'явилася інформація, що річний наліт льотчиків у ВПС України не перевищує 40 годин, при тому, що в країнах НАТО, куди прагне Київ, пілоти проводять у повітрі 180 годин, а середня зарплата досвідченого пілота не дотягує до 20 тисяч гривень. Нормою стали затримки цього грошового забезпечення. Це не було чиїмось інформаційним закидом, бо у жовтні президент України Володимир Зеленський підписав указ «Про деякі заходи щодо забезпечення соціальних гарантій військовослужбовців та ветеранів війни», яким наказувалося, зокрема, розрахуватися за боргами з військовими.